...Wellcome to my world...

... є відчуття, несхожі ні з чим... Це коли тобою трусить і розриває зсередини... Коли перед очима пливуть образи ніколи не бачених світів, ти переживаєш неймовірні емоції - першу любов, останній подих, народження дружби чи прощання з найсвятішим... Або часом - ти згадуєш про найважливіше з дитинства, з вчорашнього дня, з минулої миті...Про найважливіше.

Розумієш, я люблю музику, я дякую Богу за те, що я народилася і можу чути музику...

Rainbow - Pink Floyd - Led Zeppellin - Deep Purple - Iron Maiden - Judas Priest - Annihilator - Metallica

Thanks to God for all of you, guys. I won't be such a dreamer and such a fighter, if you don't ever exist. Thanks you all for your music and talent. God blesses you from the bootom of my heart.

... працюючи над собою, із дня у день, смалячи цигарку, стараюся розібратися у собі, чого і вас, шановні читачі, бажаю.
Я обожнюю оцей стан: дивишся в одну точку, або механічно робиш якусь дію, раптом усвідомлюючи, що в біса тебе тут нема! От нема і край!

...А потім - вириваєшся звідти. Гориш. Хай йому грець. Шкіра, волосся, усе покривається холодним потом, а потім оскоминою зводяться скули, але так має бути. То все так має бути. Молодість - це не безхмарний час, як думали ми в дитинстві. Це час, коли вчишся бо-ро-ти-ся.

І взагалі, просто жи-ти, це найважче. Куди ж без мрій, сподівань, очікувань, прогнозувань, бажань, мусовості? Куди ж... Ми без того ніяк. Просто треба навчитися не ранитися друзками розбитих надій. Навчитися йти далі. Навчитися підніматися з муторної каші, стряхувати з очей морокУ, збивати з чобіт бруд, казати собі ЩОТИВБІСАРОБИШЗІСВОЇМЖИТТЯМ?! і змінювати в ньому те, що має бути зміненим.

Категорії неба. Люблю це словосполучення. Люблю те, що мені в кайф...

Валятися в полі у високій траві і відчувати Космос і серцебиття Землі за спиною. Злитися з Землею. Воєдино любити. Хто так робив? Кому так було солодко?) Мені. Я тим спогадом щаслива.

А ще я щаслива спогадом свого першого Кохання. Дякую Йому за все. У грудях все ще нестерпно пече, але усе так і має бути.

Терпи.
Терпи.
Терпець Його врятує.

Люблю Світ. І вам бажаю це навчитися робити, аби буденність не захопила вас у зибучі піски. Це тільки здається, що до цього далеко - насправді усе катастрофічно близько. Просто бережість СЕБЕ. Те, що справді є ВАМИ.

21 червня 2009 року мистецьке життя Луцька зробило великий вдих. На повні груди, бо в "Майдані" гуділи поети і музиканти. Організаторами цього дійства був як сам "Майдан", так і активні молодіжні осередки. Близько 10 молодих людей зі Львова, Луцька, Ковеля презентували свою поезію аудиторії, яка пахкотіла цигарками, неймовірними об'ємами поглинала пиво і оплесками зустрічала будь-якого декламатора. Проте лише ті діставали гучні і справді щирі овації, чия поезія зачіпала за живе, а також ті, чиїх знайомих у цій масовій тусовці було найбільше. Що ж, дивні закони і особливості арт-вечорів у нашій країні. Була лише деяка частина людей, яка намагалася дослухатися до слів, які текли з колонок, часом зливаючись у один тон. Молоді поети надзвичайно переживали, щоправда, не усі.

Загалом, поезію можна було розділити на дві такі собі групи: ніжно-романтичну, сопливо-безнадійну, сіренько-темну, скажімо, більш жіночу поезію, яка не викликала особливої реакції, і нецензурна лексика, які або речитативом ліпилися докупи і падали на вуха інтеліґентам, мов сокири, або наглим тоном сповіщувалися зі сцени ( наводжу приклади, лише окремі рядки, дослівно: "….на теплих хвилях похуїзму…", "Я тобі не якась там сука!"… І це ще квіточки.). І в одній, і в другій групі були відверто гидотні і відверто чудові екземпляри поетичного мистецтва… Але як ми ще можемо замітити, мода на матюки у поезії ще не пройшла… А жаль.

Ще частина поетики пройшла під гітару і губну гармошку ( Женя і Льоша з Луцьку), під синтезатор - Маргарита Кадуш. Вони змушували зал залишати своїх коліжанок в спокої, ставити недопиті келихи на стіл, змушували тліти цигарку у попільничці без уваги, допоки вони виступали… А потім - овації справжнім талантам. Заслуженому мистецтву. Чулося мені після їх виступів з сусідніх столиків: "Незважаючи на усе, що було, це було варте того, щоб прийти…" І здається, вони були праві.

Трішки пізніше сцену зайняли музиканти: "Коля з Ковеля" (м. Ковель), "Інші"(м. Луцьк), "Просто неба"(м. Київ), "Ікебана" (м. Луцьк). Коля з Ковеля, як усім стало зрозуміло, це не просто такий собі дядько. Відразу своїми напівсороміцькими, націоналістично-саркастичними і гротескно-пародійними співанками та піснями на одній гітарі і з однією сопілкою завів зал. Усі плескали у долоні, сміялися, відчувалося, що аудиторія потрохи розігрівається до потрібної кондиції, до усвідомлення відчуття задоволення. Теми сала, Гебельса Тараса Григоровича, рідної мови, кохання, репу з України змусили усіх присутніх добряче похапатися за боки. А потім Коля заспівав пісню з того, що понапридумували у аудиторії, залишаючи випадкові слова у листочок, який мандрував залом. Це був останній акорд, направду. Аудиторія пищала, свистала і світила яскравими очима.

Два наступні гурти то запускали аудиторію у хвилі романтичних ритмів, то підіймали їх на руханку перед сценою, то змушували танцювати повільні плавні первісні танці. Відомі у Луцьку "Інші" виконали такі пісні як "Інші люди", "Самотня", "Відпускаю", "Я хотів тебе змінити", "Прощавай". Гурт був дуже добре сприйнятий аудиторією. Так само як і "Просто неба" з Києва. Їхні запальні і викличні ритми джамбо і вишуканість скрипки заворожували навіть найбільших балакунів залу. Перед сценою танцювали самі гарячі і непосидючі. Але коли на сцену вийшли хлопці з гурту "Ікебана", відчувся подих легкого, драйвового року. Енергійна, сильна, але в той самий час легка і проста за ритмом музика підірвала дуже багатьох до танцю. Соліст гурту ( Назар, журналіст) згустив атмосферу і змусив її рухатися. Не зважаючи на те, що посеред виступу в одного з гітаристів порвалася струна, виступ все одно продовжився. І під кінець, крики на біс! ще довго не стихали…

Виходячи з залу, люди посміхалися і активно ділилися враженнями.

Компаніями чи парами, вони помалу розходилися, а дехто залишався в барі. Чи вдався вечір? Так. І варто відвідувати такі заходи. Емоції, які відбуваються з вами, залишать спогад. А чи багато таких мистецьких, активних, молодих людей ви знаєте? Зі скількома спілкуєтеся на таких заходах?... Приходьте наступного разу. Зробите висновок самі.

За мною заорут блики синих сирен,
Я распята на листьях зеленого клевера,
И ко мне прибегут, не преклоняя колен,
Горстка тихих людей не из юга иль севера.

И они заскрипят, и заноют уключинами
По реке моих снов и зажмуренных глаз,
Мы так долго, родимые, были разлученными,
Я так была близка, забывая про вас.

Мне рыдала постель, набиваясь в глаза,
Ну а вы не спали, забываясь в словах.
И рассвет, как дрянная коза-стрекоза,
Гнал вас жить, отступая, на первых рядах.

Ну а я? Где была? Почему же я спала?
И зачем я судила, не зная, за что…
Вы меня родили, нарушая уставы.
Вы меня родили, разрушая Ничто.

Я мудрею без устали снова и снова,
Я ушла с-под крыла, я разбила стекло.
О, мои дорогие! Я теперь вам основа!
Больше незачем пить и рыдать сквозь вино.

Бросьте страх: этот мир станет лучше, светлее
Из-за вашего счастья, ваших светлых умов.
Мы семья, и от этого станет добрее
Море малых детей и седых стариков.

Ваше завтра не сгинет в темнейшей пустыне,
Потому что есть сила, имя коей Любовь.
Я люблю вас: сегодня, всегда! Но отныне
Я не так далеко. Вон, гляжу с облаков!

И пускай небо серо, а травы седы,
И пускай ветер стылый посморкался на улицы.
Я всё рядом и жду вас, берегу от беды.
Я смешной добрый фей из надежд и Кустурицы…




Правда-ложь.
Не поймешь.
Не найдешь
И не скроешь.
Правда-ложь.
Ты уйдешь,
Но обиды
Не скроешь.
Правда-ложь.
Что найдешь,
Чем гордишься,
То спорешь.
Правда-ложь.
Ты пройдешь,
Ты простишься,
Сим сгложешь.
Правда-ложь.
Нету их.
Не простишь,
Слез не скроешь.
Правда-ложь.
Бог затих.
Он мой стих
И мой пролежнь.



Когда мы выключим свет,
И в комнате станет темно,
Мы будем тихо петь,
И пить сухое вино.

И ждать, когда позовет
Проклятый утренний свет,
Мы знаем все наперед,
Нас в жизни сегодня нет.

И в темноте наших душ,
Разложим судеб пасьянс,
Нам грусть сыграет туш,
Представит свой перфоманс.

И запах белых цветов
Заполнить мой монолит.
Старушка-гнида-Любовь,
Когда пою я, молчит.

Нам хорошо, мы пусты.
У нас есть сто имен.
Смотри. Остановился мир.
И смолк старик патефон.

И пусть орет нам рассвет,
Стучась сквозь гардины во тьму.
К нему порывов нет…
Он убивает Мечту…

И пусть идут года,
И пусть ответов нет…
Все это – не навсегда,
Пока есть солнечный свет…


П.С. Читайте и критикуйте!

Поезія, Джиме, розумієш? Це оце… як його….а, біс із ним…

Поезія, Джиме, це оцей келих бренді. Дивися, Джиме, його життя таке крихке, ламке, ніжне, і головне - воно в твоїх руках. Одненьке на сьогоднішній вечір. Та й, певне, на усе твоє нікчемне життя. Але поглянь, Джиме, келих наповнений змістом, - бренді. А ти? А, чорт забирай, ти?! А твої поетичні зливи?
Все, що може людина, - це позбавляти усе, до чого вона торкається, змісту. Пий же! Знищуй!.. Вбивай… А потім - живи в мирі… Тобі усе пробачать… Ти усе відмолиш… Ти усе відбрешеш.

Брехня.
Не допускай її у вірші свої. Будь що, тільки не вона. Вигадуй, перебільшуй, але не бреши. Кажи нісенітниці, божевільниці, але не вибріхуйся. Не вигороджуй ні цих людей, ні себе.

Люди.
Що писати про комах? Про матеріальний достаток, розмноження, смерть. Мало, Джиме, мало… Може, ти не комаха? А, скажімо, членистоноге? Або безхребетне? Ні, ти все ще надто людина…

Безхребетні.
Нехай криком вищать під твою музику, а ти знущатимешся з них зі сцени.

Сцена.
Хо-хо, Джиме, не пиши про цю продажну хвойду, вона лягає під будь-кого, хто їй заплатить.

Платня.
Гроші (див. Люди) Людська брехня.

Чорт, замкнулося. А, бодай йому…

Джиме, підійми очі з підлоги і на хвильку стань тверезим, викинь цигарку. Поглянь, там на ліжку хтось спить. Ти й забув хто…

Світлі локони м'якими золотавими хвильками малюють море на подушці, вони, немов тонке пір'я небесних фей-ялинок, сплітаються і розбігаються незбагненними візерунками, творячи неймовірря краси, вони золотим німбом облямовують обличчя… Шкіра покрита тихим, червневим пухом ранніх персиків, родимки - немов поодинокі заблукалі втікачі, лінії солодко переходять з однієї в іншу, зливаються, роблять западинки і плескаті вершини. 2 лінії золота ніби попереджають, обережно, там, унизу, ти посивієш від вічності того, що побачиш, у що поринеш. Та ні, вічності зараз сплять, а ти, головне, будь тихенько… Вічності охороняються двома рядами гострих і довгих золотих татарських шабель, та зараз вони, капітулюючи, поклонили свої леза… Носик, схожий на двосторонню печерку, тихо видихає повітря… І тут. І тут… Найсолодше - вуста. Зараз міцно стулені, ці хмаринки літнього неба, пофарбовані сонцем у кольори ніжного пурпуру і рожевого туману, спочивають одна на одній. Таємні кутики вуст, заховані у темряву тіні, схвильовують, мов землетруси. І там, де закінчуються уста, здається, закінчується всесвіт. Та ні, після точеного підборіддя, вперто випнутого, мов претензія на силу, після цього намагання зазіхнути на могутність чоловіків, починається стебельце шиї. Тут шкіра ще більш ніжна, покрита якимось живим особливим запахом, який переплітається з запахами золотих хвиль. Потім плече, цей невеличкий вигин, який повністю ховається у мою руку, цей великий подвиг крил. І… Невже цього не досить? Ляж коло неї, Джиме…

Отак, не бійся, вона не прокинеться. Вчора вона чекала тебе з вечірки, де ти дав під хвіст трьом добрячим курвам, до безгодини зараз. Притулися до її рук. Бачиш, вона навіть сама тебе обіймає, це коло замикається, зараз почнеться магія, поезія якої так була близько, а ти не бачив. Джиме, не тисни її так. Це ж не келих бренді. Це дещо важливіше, дещо набагато більш ніжне. Це творіння того Бога, якого ти прокляв, дивлячись на нові, розсекречені документи про війни - першу і другу Світові. Добре поміж її груденят, правда?

Там добре плакати.

Плач… Джиме, плач…

Ой, вистріли вічностей. Нічого, заховайся глибше. У цій війні помре лише смуток та відкинеться з твого фронту біль. Буде мир, Джиме, радій, буде мир… Диверсантам не пробратися до тебе. Лише квиління лебедят у її горлі, лише арфи її голосових зв'язок, лише ниті її звуку…

- О, Джиме…

Здається, тільки зараз ти зрозумів…Що таке поезія.

Привіт, Джиме, ранок знову будить тебе, а ти так надіявся, що не прокинешся завтра. Надіявся, що твоє сьогодні вже не мало гореносного плоду завтрашнього ранку. Ти абортував майже усі лона сьогодення. Не так, як усі: запліднюють і відкладають яйця у своє сьогодні, щоб завтра виросло нове НЕ ТЕ, НЕ ТАК і ПОГАНО.

Напружся, Джиме, і скажи те, що мусиш світові. Тобі твоя кохана каже, що їй не цікаво, хто вона, що вона не знає, чого вона живе, але що вона любить тебе. Здається, ще недавно, у пориві романтичного дурману ти сказав їй, що вона має цим виправдати своє існування…

Напружся, чорт забирай. Повертайся на спину. Опа, дивися, стеля.

Стеляться високі гори широким плесом каменю і вогню, а ти все летиш і все кришиш своє серце світові, краплинка за краплинкою, смужка м’яза одна за іншою. Де впаде кров, починається ріка, де м'яз - ліс. І лікуєш ти Землю. І сміється вона разом з тобою, вітром підтримуючи твої крила. А сльози твої швидко розчиняються в повітрі, і цей солоний туман вдихають мільярди, і серця їх стають м'якими і світлими. Люди забули, що таке гроші, кордони, розівчилися тиснути на курок, бо твої сльози скупчувалися в їхніх серцях щораз, коли вони брали зброю, і починали гупати по стінкам, розриваючи м'яку плоть, викликаючи галюцинації тих, кого вже давно нема, тих, хто помер від зброї, тих, кого вбили. ВБИЛИ!!! ПОЗБАВИЛИ СВІТЛА! НАСИЛЬНО ПЕРЕВЕЛИ У ВІЧНІСТЬ! Добрий янгол… А ти так мрієш? А ти маєш душу? Та, яка не знає, чому живе?.. А тобі болить?.. Відкажи собі на ці питання, а потім будеш любити мене. Потім, коли мого серця не залишиться, коли буде ні з чого народжувати нових зірок...

- Ти такий різний, Джиме. Чому?
- Тому що це я. Я той, ким я хочу бути.
- Ти перекручуєш себе справжнього?
- Ні, Маленька. Я і є усі ці Джими. А справжнім є кожен з них.
- Тобто тебе багато?
- Так, люба, мене дуже багато… І мені тісно в собі.
- Не знаю. Як це?
- А так: зранку прокидаєшся, в горлі тобі, на сторінках відчинених зіниць, на вивороті мозку все питання та питання. Дивишся на руки…*підносить руки до своїх очей*… А вони в сітці блакитних дротиків, по яких, знаєш, має бігти кров. Підносиш їх до вух… *підносить руки до вуха*… Слухаєш, а там шепочуться твої предки. А серце калатає десь у горлі, хоче помінятися з кадиком місцями. Ти дивишся у дзеркало…І дивишся в очі відображенню в дзеркалі власних зіниць. Відчуваєш щось схоже на самозадоволення. І самоперенасичення. І садомазохізм. Потім виходиш на вулицю: там багато людей. І чорт забирай, тебе стає багато. Тебе стає багато…
- Ти божевільний.
- А ти ні?
- Знаєш, в світі знову війна.
- А ти кажеш, що ти не божевільна.
*мовчить з цигаркою в руці. Джим калачиком скрутився в неї на колінах*
- Я не казала цього, Джиме.
- Але хотіла.
- Звідки ти це взяв, мерзотник?
- А я це просто бачу.
- Гидота яка. *встає, скидаючи голову Джима на ліжко*
*Джим перевертається на живіт і дивиться їй у спину*
- Ти вб'єш мене за те, що я бачу тебе наскрізь?
- Ні.
- Ти полюбиш мене за те, що я знаю наперед кожен твій крок?
- Ні.
- Ти навчишся ненавидіти мене? Вплітаючи в моє волосся квіти завтра на світанку…?
- Напевно, ні.
- Тоді чому ти коло вікна? Іди сюди, зіграймо в маленьку гру…
- Ту, яка грається в твоїй голові?.. Від якої завтра на світанку прийдеться займатися коханням і заливатися бренді?
- Ходи-но і не заважай мені. Закрий очі, звільнись від рамок і нехай тебе буде багато. Ставай здоровою. Переливайся через край. Через мій край. *обіймає її за плечі*
- Джиме, завтра я знову буду мертва.
- Мила, завтра мене може не бути.
- Я не хочу тебе, Джиме. Мене вже багато.
- Кицька, вкажи-но нам шлях у наступну діру…Не питай, чому…О, не питай, чому…
- Дурню, не так!
- Скажу вам - я помру, із вами я помру.
- Стій…*зупиняє Джима ляпасом* Стій, кому сказала! *в того на очах зблискують дитячі сльози образи* якби ми жили з тобою в селі, працювали з ранку до ночі, то… то ми б такими ніколи не стали?..
- Дурепо! Ми вже такі! І різні там ЯКБИ, А ЩО В ІНШОМУ ВИПАДКУ - не мають змісту! Ми в цьому гнилому світі останні романтики на кінчику голки і в тумані зеленозмієвого порошку. Ми діти напівзгаслого Сонця і зломані крила недобитого людства! Що нам залишається?! БУТИ ТИМИ, КИМ МИ Є! *кричить посеред кімнати* МИ ВІЛЬНІ І МИ МАЄМО ВЛАСТИВІСТЬ КОХАТИ! ЦЬОГО ТОБІ НЕ ДОСИТЬ?! ЩОБ ВИПРАВДАТИ СВОЄ ІСНУВАННЯ, дурепо?!..
*мовчить*
*Джим обертається і починає читати поезію Шекспіра вголос… вона підходить і обіймає його ззаду*
- Пробач. Здається, мені ще варто жити…
- Живи.
- Та тільки з тобою…

…Я такий на сцені? Хто ці розпатлані очі? Чому ця солона лінія пліч?
Так, це я. Зараз дика любов. Дивись-но, Джимі, як твоє серце зжимається під ліхтарями очей натовпу. Страшно? Ні, з самої пустелі.
Дай-но, руко, мені пляшку віскі.
А ти, цигарко, розчиняйся в моїх венах.
Серце, мучся.

Хто ця Людина, що слухає мене? Це шаман? Це Юний воїн? Це позбавлене цноти безвинне дитя? Ріка знає. І я знаю. Людино, слухай. Люби. І чорт, забирай її з собою. Не пробачай собі жодної миті без кохання.

Світ загинув, коли ти читаєш це. Тобі залишилося народити його, Мила. Я цілую тінь твоїх грудей. Перелітай через мої крила. Не дивися на те, що на них пил кокаїну.

А ви, підлота, пустота. П’ять до одного?
Давайте.
Отримаєте сповна.
Я своє, ви - своє.
Прорвемося, Кицько?

Тобі сниться театр, Ластівочко? Тобі сниться твоя деформація. Тобі сниться відсутність бездіяльності. Ти розмовляєш уві сні. Ти вибачаєшся за те, що не робила і ніколи не зробиш. Ти гарячієш тілом і холоднішаєш духом, німієш тілом і кричиш духом. Тебе ґвалтують набагато частіше, ніж ти собі уявляєш.

Глорі-І-я. *сміється* Ти думаєш, я не знаю, що ти прокинулася. І не хочеш відкривати очей, тільки тому, що відчуваєш мене на 68,5 % свого тільця і на 100 % свого духу. Не відкривай, помри тут і зараз. Це не так вже й погано.

Знаю, ти стараєшся.

Почекай, я там уже був. Я повернувся по тебе.


Але ні. Я не буду егоїстом. Забирати тебе туди я не хочу зараз. Там зараз прибирають.

Лебідко, а в твоєму гнізді так м’яко… Мені навіть не натиснуло дупу. Мила, розкажи мені те, чого я ще не знаю… Мила, тільки без мила… Я його їв. Більш не хочу. Дай краще мені шматочок свого язика.

А десь там помирають діти, Люба.








Болить.

- Хто в цій кімнаті?

- Я.

- А, ти. А я думала хтось з Них. Ходи-но сядь.

- В тебе немає цигарок?

- Ні, але я вмію курити!

- Ну і дурна. Кидай.

- Гаразд….*пауза*…-Хочеш, я сходжу пошукаю?

- Ні. Я надто довго тебе чекав, щоб ти зараз пішла.

- Добре. Сісти тобі в ногах чи поруч?

- Іди сюди, на довжину випнутих губ.

- О, ні… Це надто велика честь для мене…

- Про що ти? Велика честь любити?

- Так… Велика честь бути поруч зі своїм Богом.

- Ну і дурна. Кидай.

- Але ж…*звук поцілунку* - Королю мій!

- Що, скажи, в біса, тобі подобається в моїй музиці?

- В біса? Не знаю. Ти розмовляв зі мною через неї. Так, як ти умієш, кликав до місяця.

- А моє тіло? Ти відчувала його?

- Не питай… Краще подивися, яка я. І до кого ти вернувся? Я - твоя минула?

- Ні, ти моя майбутня.

- Обігріти тебе, означає знищити тебе, так?

- Так.

- Обласкати тебе, означає поранити тебе, так?

- Так.

- Полюбити тебе, означає приректи себе на твою нелюбов, так?

- Ні... Тобто так. Пробач.

- У такому разі, я не люблю тебе, чортяко. Геть з мойого ліжка.

- Обожнюю, коли жінки виганяють мене з ліжка.

- Не йдеш? В такому разі піду я.

- Стій! А цигарки?

- Обійдешся, старий. І взагалі! Ти - дивак і психопат! І егоїст!

- Чорт, люблю правду!

- Чому ти витріщився? І не щирся так! Чого ти щиришся?

- Ох, Боже мій, як мене заводить, коли на мене зляться… Ну ж бо, йди сюди.

- Засранець. Ти навіть коли мертвий, то абсолютно живий. Елвіс ховається.

- О-ні, люба, Елвіс помер разом з поп-рок-н-ролом. А ти ж знаєш, що тільки рок і блюз течуть твоєму лоні…

- Йди геть, не чіпай мене! Боже, о Господи, що ти робиш, Янголе?

- Я відчиняю двері. Я прийшов. Зустрічай.

- Гаряче, Джиме, гаряче! Ріки… ти прокинув їх в мені. Дельти, заплави, дамби і стариці… Ох, все іде до тебе…

- Обличчя в дзеркалі, дивись, не зника. Дівча, подивись, не стрибне із вікна…

- Я…зараз приречу себе на самотність…Іди…Вглиб.

- Привіт, Кохана! Як же звати тебе? Привіт, Кохана! В гру забереш мене?

- Твої вірші, Джиме… Твої вірші… Чи писати мені ще щось після тебе?... Чи зможуть ВОНИ зрозуміти нас?

- Люди дивують, коли ти дивачий. Обличчя огидні, самотність страшна…

- Цілуй мене. І вір у них. Вір, чорт забирай. А поки що, поки гардини закриті, люби мене. Сьогодні я - твоя володарка.

Ось він. В блакитно-зеленому, вчора він був в яскраво О-ранжевому.
Сидить, як завжди, у наушниках, з яких протікає по його шиї арт-музика.
Він думає, я не бачу. Я не бачу його душі. Так і є. Вона захована у панцир.
Це так страшно. Ти ж задихнешся там, миленька. Виходь на простір. Вона плаче там, усередині.
Там великий біль. Там страх і пекло. Там те, що помирає разом з людиною, якщо вона не вб*є це раніше.
А мені не боляче і не страшно, хто в мені росте величезне і незручне ЩОСЬ.
Це ЩОСЬ від тяги до Нього росте. Це Щось - це опіки, які виникають тоді, коли я стараюся пробити панцир...

Ви зустрічали панцирників у душі? В них не кинути гранату...І не запустити в неї ракету...

Чи ви зустрічалися з відчуттям власної безсилльності перед цими панцирями?

І чи знаєте ви, що всі вони - небезнадійні?..

Варто їх лише... Полюбити.

Какого чёрта меня добавляют в друзья русскоязычные люди?

я не постчу на русском.

Вы свободны, господа.

Мій коханий і дорогий народе,
подивися, на що стали схожі твої поети. Три четверті з них ти і так не знаєш, а якщо знаєш, то пісяєш від їх екзальтованого випорожнення рифм і словоформ.Молоді поети створені, щоб добити тебе?

Признайся собі, ти ненавидиш їх. Глибоко і сильно. І колись ти їх позбудешся.

Амінь.

Три четверті сучасних писак - депресивні, закомплексовані чудили.

Хочу написати про ЗМІ.
Читаючи газету *Комунист* в містечку Миколаївка Донецької області, Лондонський таблоїд, *Дело* та тернопільську *РІА* - задаюся запитанням: хто усі ці люди, які називають себе журналістами і які ОЦЕ ВСЕ ПИШУТЬ. Чим вони керуються? Що вони вкладають в ці слова? З якою метою вони використовують саме такі вирази, а не інакші, таким чином створюючи однозначне трактування або провокуючи негативне враження? Хто їх купляє? Скільки коштує журналіст? А скільки публіцист? Я повинна знати розцінки ринку, на який мені скоро виходити як машині створення інформаційного продукту.Не більше, не менше.
Отже.
Ну-мо, скільки коштує середньостатичтичний міжнародник-аналітик?


Далі буде...

У науковому товаристві все не так просто.
Совковщина процвітає. Сучасна наукова думка прибита тоннами непотрібної писанини, яка чітко попахує бюрократизмом і безсовістністю. Науковці на спинах молодших науковців, а молодші науковці на спинах плагіату - реалії української науки.

Альтернатива-формат бізнес-науки. Те, що актуальне енд свіже,- завжди має ціну. А те, що НОВЕ, - тим більше. Тож чому б не займатися цим? А не товкти наукові дослідження, що взагалі не мають звя*зку з реальністю?

Чому молодь така пасивна у наукових дослідженнях?!Тому що не бачить змісту і реального впливу їхньої роботи на зовнішній світ. Що можуть змінити ті 50 сторінок тексту, якщо вони лежатимуть на полицях ( в кращому випадку)? Анічогісінько. А нікому і не цікаво впроваджувати нові, прогресивні думки. Тим більше - їх оголошувати на загал. Грьобані в нас ЗМІ. І культура ( у всіх відношеннях) така ж.

Пардони муа.

Наука для науки.
Наука для звання.
Наука для плагіату.
Наука для кількості.
НАука для статусу.
А де НАУКА ДЛЯ ЛЮДЕЙ?!

Політика.
Два слова до українського політикуму?
Може досить?

Думаю, варто трішки активніше вести блог.

Я тепер у Луцьку. І п*ять сьомих свого часу проводжу тут. І нехай покарає мене Господь за неправду на сторінках цих.

Цікаво, скільки правди на сторінках ЖЖ?

Вконтакті - це все таки не те. Просто щось пити хочеться. Пити правду.

Моррісон, вкурвий син... Ех, Моррісон...
ПРосто The Doors в моїх жилах зараз. Концентрація зашкалює. Життя особисте - клеїться з багатьох маленьких шматків. Амада мі...

*Коли війна вривається у двері, Не захистять слова й печатки на папері...* Нічлава і Тартак *Повстанці* Питання єдине: НАВІЩО?ЯКА МЕТА? Війська ідуть по Грузії. Казковій країні гордих і незалежних людей, казковій країні далеких гірських казок і срібних ниток блакитних рік. І казкова, просто нереальна злоба котиться її дорогами у пошуках незнищеного щастя... НЕ НАРОДИ ВОЮЮТЬ, А ЇХ КЕРІВНИЦТВА! ЄВРОПО! СТАРЕНЬКА ЄВРОПО! ТВОЇ АПАРТАМЕНТИ ПОКРИТІ ПИЛОМ ІСТОРІЇ, ТИ САМА СИДИШ, ЗАПЛЕТЕНА ХОЛОДНИМ ВІТРОМ БРЕХЛИВИХ ЗАЯВ ТА ПІДПИСІВ! ЧИ ПІДНІМЕШСЯ НА ЗАХИСТ СВОЇХ ІДЕЙ, ЗА СВОЮ ДЕМОКРАТІЮ?! ЧИ ВІЗЬМУТЬСЯ ТВОЇ РУКИ ЗА СТАРУ ШКІРУ СВОЮ - І ЗДЕРУЮТЬ ПРОГНИВШІ СТРУПИ КАБІНЕТІВ І МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ, ЯКІ НЕ МАЮТЬ СИЛИ ПРОТИ ДУЛА АВТОМАТА,НАПРАВЛЕНОГО ТОБІ МЕЖІ ОЧІ?!... ох, не знаю... Глибоко в тобі, Європо, закладено яйце тоталітаризму. Воно вже йшло тріщинами півстоліття і століття тому: ревіла земля, напоєна морями крові невинних, ревіли води, підняті над землею у вибухах бомб і снарядів, ревіло повітря, розкраяне до краю криллям сталевих ядерних птахів...і....і сміялися, займалися коханням, їли, спали і квітли у розкошах ті, хто добряче висиджував яйце. А ми? А ми лягали кістьми під танки, голодні табірні дроти, які чіпляли нашу плоть пазурами і рвали її на очах і на серці,а ми співали воєнних пісень, кохали за єдину ніч дівчат з наших сіл, щоб одержати ЗМІСТ, щоб отримати хоча б якийсь зміст - навіщо ця війна?!.. Та все дарма. Ми мерли. Нас полягло мільйонами. Ми народи. А ви - наші пекельні голови, Європо... Нервовий сміх гротеску скривлює наші уста, коли сказали втретє: В І Й Н А. І знов... Чому? Навіщо? Для чого? ....Вони ідуть. І земля наша обмирає. Немов квітка у чужих руках..... Командире, кинь зброю! Твою кров гаряча лищ спогадами дідівських подвигів! Та тут ти ідеш проти синів-онуків побратимів твого діда! Зупинися! Зніми спорядження. Ні Тбілісі, ні Київ - НЕ ЗРОБИЛИ ТОБІ НІЧОГО ПОГАНОГО. Лиши нас у спокої і дай розвою. Невже не розумієш, що пульсація гніву і злоби твоєї- в яйцеклітині тоталітарності і фашизму - в місці, де лиш 17 років тому, було абортовано лоно Всесвітньої Антилюдської Думки і Тіла. Воно знову набубнявіло. А ти - лиш інструмент. А ти - лиш маріонетка. Але ти всесильний. Бо ти ТАМ, на стежині війни. І ти можеш змінити УСЕ... Розсуди сам. САМ. СВОЇМИ ДУМКАМИ. А не виродками твоєї системи... Упокій гнів. Упокій гординю. Упокій душу, яка прагне крові, - будь чиєї. Вдома тебе чекають кохані. А той грузин в твоїх руках - ти. Тільки у інших обставинах.Так, вони теж зі зброєю. Так. Але чи не зробив би ти так само, якби у твою землю увірвалися гості, непрошені молитвами за мир? Не бився б на смерть? Не курив би по ночах, дивлячись на рідні простори, згадуючи святі імена рідних, молячись за завтрашнє сонце?... Ти знаєш, що ти - ЛЮДИНА?! ТИ ЗНАЄШ ПРО ЦЕ ЧИ НІ?! Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні... Не дай, щоб тебе змарнувала зграйка людців, які сидять в струпованих кабінетах... Не дай себе обманути. Не дай, щоб останнім твоїм словом був докір світові... Не дай собі стати фашистом-загарбником минулого століття.... Не дай розгорітися війні... Не дай померти вагітним і малим дітям... Не дай тобі Бог ослухатися....Керівництва?! Ні. Свого серця. Яке любить. Не важливо що. Головне - любить. Почуй мене, солдате... Почуй і схаменися... ВЛАДО! СУЧА ПІГУЛКА! ТЕБЕ ЩЕ НЕ ЗАБОРОНИЛИ? ТА НІ. ЗРАНКУ БОССИ ПІШЛИ НА РОБОТУ. СІЛИ В МЕРСЕДЕСИ, КРЯКНУЛИ-ПЕРДНУЛИ, І ПОРУЛИЛИ В КАБІНЕТИ. ТАМ ЇХ ЗУСТРІЛИ: ГІРСЬКА СКЛАДЧАТІСТЬ ПОТИЛИЦІ ВИЩОГО КЕРІВНИЦТВА, ЗНЕВАЖЛИВИЙ ДИМ У ОЧІ В *КУРІЛЦІ*, РОЗДУТА ПОПА СЕКРЕТАРШІ І ХЛОПЧИКА-КУР*ЄРА. ДЕНЬ ЇХ НЕ ПРОХОДИТЬ НЕ МАРНО: ТУДИ ВІЙСЬКА,І ТУДИ ВІЙСЬКА. А ТАМ - ЩЕ ПОЧЕКАЮТЬ, ПОТІМ - МАЛЕНЬКА ПЕРЕРВА НА ЗАДОВОЛЕННЯ- ГОДИНКИ ПІВТОРИ-ДВІ-ТРИ...А ПОТІМ-ВЖЕ Й ДОДОМУ. ЗНОВУ- СІЛИ В МЕРСЕДЕСИ, КРЯКНУЛИ-ПЕРДНУЛИ, ПОРУЛИЛИ. ВЛАДО, ДІДЬКОВА СРАКА! КОЛИ ПРИЙДУТЬ ДО ТЕБЕ ТІ, В КОГО ІМУНІТЕТ ДО ТВОГО НАРКОТИКУ?! КОЛИ ПРИЙДУТЬ МОЛОДІ?! Люди, не вірте брехні, що тоннами валиться на вас з телеекранів. Там війна. Там справжні люди. Якщо вони гніваються, говорять обурливі речі - простіть їх, їх обдурено і морально згвалтовано. Та це війна. Порийтеся у старих альбомних архівах - там, у очах ваших батьків,дідів - подих і страждання війни. Нехай майне на вас пеклом її... І вас обійме жаль. І вас обійме бажання хоч щось зробити... Постарайтеся - і ви завжди зможете! Прагніть - завжди досягнете... Від вас, від кожного з нас залежить, чи завтра зможуть спокійно народити дітей жінки у містах Грузії, чи завтра будуть живі воїни-росіяни, чи будуть покарані керівництва, які затіяли війну так, як вони того заслуговують. Не мовчіть. Не бійтеся. Адже ми - люди. І нас дуже багато. Головне, це пам*ятати. І не псувати в собі душі... З повагою, Хель Ластівка.

Знову час не коритися. Неважко. Вже звичка. Повільно розкурюю цигарку - це приносить задоволення більше, аніж курити... Вулицями котиться запах розпаду. Я на перехресті. Шукай мене, Смерте!..

Я тікаю.

В моєму вусі - чоловічий кульчик. В мене тяжкий погляд і перенавантажена душа, яка часто висить. Час промити труби. Пляшка пива. І рефлексія. Не люблю 17-15. Люблю Микулинецьке. Після нього не трясе. А ще люблю пиріжки з гострою картоплею. Взагалі гостре люблю. Люблю пиво з пиріжками. Але зазвичай не вистачає чогось одного. Чи-то пива,чи-то пиріжків.
Чому плакати? Сама знаєш, що нічого не зміниш. Нащо в мене вкрали мої мрії? Нащо їх так безжально трощать? На очах. На моїх. Втискаючи їх, мертвих чи здихаючих, в широко розплющені очі. До крові. До сліз. Ти знайшла мене, Смерте!

Я розіп*ята.

Я на розі п*ята. Поруч ще чотири людини, так,перехожі. Я відчуваю,як б*ються їх серця. І відчуваю,як виростає в мені огида. І відчуваю кровійну. Хм, надто багато щось я відчуваю - не повірять. Головне, зігнутися і підняти очі. На світлофор. І піти на червоне. Нехай машини збожеволіють. Ти сатанієш від безвиході. H E L L I O N. Скажи, так, ти, хто читає це ЖЖ... СКАЖИ МЕНІ ЩОСЬ, ЩОБ Я ПОВІРИЛА У РЕШТКИ СВОГО ЄСТВА. ...

...мені кажуть, що я Ангел...

Я трощитиму осколля твого світосприйняття, показуючи, яке ти мізерисько.

Живи, як хочеш. Все, тепер байдуже.

Я щось втрачаю. Мені тепер немає чому боротись. Нема задля кого щось робити. НІХТО. НІЩО. НІЯК. НІКОЛИ.

Смерте-Богознищице, радуйся, благодатна падлюка, а Бог не з тобою? Благословенна ти мій божевільними і благословенний плід мого божевілля, так як ти породила велику ницість людську, Мене, Спаса Визволителя Непотребу Душ Наших. Во ім*я Кінця, і Світу, і Ілюзії Духу. Амінь...

Молитва на боротьбу з брехнею.

На вулиці – іржавий вишень цвіт.
Удома – мозковакуум, собачий гавкіт в спину.
На кінчику пера – завчасний заповіт.
Війна. Завчасно, у тилу, загину.

Безвірні у церквах. А бездарі – у злоті
З телеекранів свято хрестять нас.
Ковток червонця у зажернім роті,
А в нас – закислий, сладотерпкий квас.

Церкви, церкви... Святі всі вполовину.
Лишилося винце опісль причасть.
І п’ють його, Христову кров єдину,
Не чокаючись, зі злота, п’ять поп’ят.

З телеекрану ллється мир і мед,
І пахне ладаном вітаннячко вельможне.
Все більш нестерпний блазнів пірует.
Гей! Стережіться! Більш терпіть не зможем...

Болить у грудях. Боже борони,
Комусь такі думки, як і у мене...
Іржавоцвіт невдовзі дасть плоди,
А мої думи й час не перемеле...

Моя весна з веслом над морем п’яним ,
Байдужістю заквітчана весна
Хрипить собі. У мені зріє новий УКРсталін.
Його душа гартується в борбі.

В господі запроваджуються тести:
“Дізнатись кууфіцаєнт лахів!”
І маємо покірно ставить хрестик...
Випробування “верх” нам заповів...

Усе біжить у пустоту-майбутнє,
Усе вар’ятить і усе бовчить.
А як же людяність? Де ваша людська сутність?
Питання на засипку: “ЛЮДИ ДЕ? ”

Весна пливе в меланхолійнім танці,
І секс зацвів – радіє мотлох тіл...
Іде дівча. “І мозок теж на шпильці?”
До хлопця: “Був в бібліотеці?”
Я, певне, божевільна...
Поготів...

Така весна у нашій Україні.
Скрижаніле усе у теплім плині днів.
І боляче вдарятись у “маразм” і нині,
Коли іржавець “правди” не одцвів...

Кричати без слів. Стрясати підлогу і стелю.
І мовчать, коли розверзеться потік,
Де я одна серед всіх, я одна у самотній капелі.
Тут урізую темному Космосу вік.

Хтось сказав, аплодуючи вигуком *Браво!*
Хтось застрелив розрізом заціплених уст.
Я все та ж. Ти все той же. І гострим кинджалом
Ти серце розпатрав, поволік до розпуст.

Мої думки-блакитна дітва суїциду,
І Вони – все ж таки відрізняють від всіх.
У дзеркалі туманнім по смачнім обіді
Вони в суспільстві викликують сміх.

Напевне, геній вже випередив стрілки,
Напевне, краще не писать віршів...
І протирать байдужості розвилки
Плекаючи чутливість у душі.

Мій *Бозя* спить, накрившись простирадлом.
І я, термосячи його, кричу...
Та все дарма, приспали мармеладлом
На сотні тисяч літ плачу...

Тепер мій вихід. Он уже є сцена.
Сьогодні я сумний і глупий мім.
Сьогодні недотепна пантоміма
Зламає тисячі життів...